Звучить мелодія. Слова за коном ведучих на фоні мелодії.
І Ведучий. Україно! Одне тільки слово — і ми входимо у світи сивої, мов жито, історії, барвінкової юності, у світи трагедійного епосу і поетичного відродження, у світи героїчних діянь і в світи глибинної краси. Тож пориньмо у світ мистецької України!
ІІ Ведуча.
… Буває, часом сліпну від краси.
Спинюсь, не тямлю, що воно за диво, -
Оці степи, це небо, ці ліси,
Усе так гарно, чисто, незрадливо,
Усе як є – дорога, явори,
Усе моє, все зветься Україна.
Така краса, висока і нетлінна,
Що хоч спинись і з Богом говори…
Звучить пісня на слова М.Старицького «Виклик».
На фоні цієї мелодії виконується танок.
Інсценізація п’єси Степана Васильченка «На перші гулі»
Сільська чепурненька хата. Вікно, призьба, двері. Збоку садок.
На призьбі сидять Василина й Олена.
Звучить українська мелодія.
Олена (лукаво). Мамо, мамо!
Василина. Чого, дочко?
Олена. Скільки буде оце мені років?
Василина. Скільки років? (Думає.) В Петрівку оце, мабуть, вісімнадцять піде — ось скільки тобі років! О цій порі я вже дівувала, а ти досі, мабуть, думаєш, що ти маленька?
Олена. Чому ж ви мені нічого не кажете, мамо?
Василина. Що ж тобі казать?
Олена. То я велика вже, мамо?
Василина. Сама про це мусиш знати.
Пауза.
Олена (соромливо). Мамо, мамо, я хочу вам щось казати.
Василина. Той кажи.
Олена. Може, вже мені на вулицю ходити можна?
Василина (сміється). Бач, куди вона хилить, а я собі й байдуже. Хай же тобі, дочко, про це ще й не сниться!
Олена. Чого, мамо?
Василина. Батько не пустить — того.
Олена. А тато про це й знати не будуть. (Тулиться до матері. Гаряче.) Мамонько, голубонько, пустіть. Он
Маруся і Одарка ходять уже, а я ж однолітка з ними. Уже й парубки сміяться з мене починають. Кажуть, що мене і досі кашею годують молошною. Мамо, пустіть!..
Василина (нерішуче). Ну, та нехай же побачимо.
Олена. Сьогодні пустіть!
Василина. Тай чого це тобі так приспіло?
Олена. Бо вже мені переказували і вчора, і сьогодні, щоб виходила. Одарка казала, що зайде по мене. Кажіть, мамо, можна? (Зазирає пильно в очі, далі радісно.) Пустили, пустили!
Василина. Ще побачимо, що батько скаже.
Олена. Ні, ні, годі вже — татові про це байдуже, аби ви пустили. (Віддихає з полегкістю.) Ох!.. Пустили... (Після паузи, жартівливо.) Мамо, мамо, навчіть мене чарувати!
Василина (здивовано). Як ти сказала? Чи ти в своїй льолі, дівко! Що це в тебе мати чарівниця яка чи відьма?.. Дивись, що вигадала, вражого виводу дитина!
Олена. Та ви ж таки, може, од старих людей що-небудь чули.
Василина. Старі люди, дочко, багато дечого накажуть, та хіба всьому тому і віри йняти? А я так думаю — коли в тебе ні вроди ні вдачі, то й чари не поможуть. Я тобі краще нараю: коли помітиш, що парубок оком на тебе накидає, не липни до його зразу. Не роби так, як, буває, інші, що тільки парубок моргне їй, вона вже й лапки покладе. Покине, сучий син. Походить трохи та й покине. Та ще часом і насміється. Ти роби так, дочко: коли побачиш, що він до тебе ближче, ти од його дальше. Раз подивися привітненько, а двічі нелюбо, коли вийди до його, а коли й ні. Поводи його так довгенько, а як добре вивіриш, що він тебе не дурачить, отоді кажи йому правду. Отак треба з ними. (Пауза.) Ну, а тепер признавайся по правді: принадила вже собі якого чорнявого? Чи, може, тобі більше до вподоби білявий?
Олена (соромливо). Мм... бач, які ви...
Василина. Аж правда — білявий більше до мислі? Бач, і не ворожка, а вгадала. Тільки скажи йому, щоб так більше не робив!
Олена (стурбовано). Як, мамо?
Василина. Ось батько іде, нехай розкаже як.
II
Із-за хати виходить Савка в кожусі наопашки.
Савка. Олено, загнала корову? Олена (швидко). Загнала, тату.
Савка. Гляди! (Позіхає й потягається.) Ех!.. Ти, Василино, завтра не буди мене рано. В церков, хай бог простить, не піду. Хоч раз на тиждень висплюся до ладу.
Василина. Савко!
Савка (позіхаючи). Чого?
Василина. Та не дери рота, іди сядь сюди!
Савка. Аякже! Тут ось очей не роздеру ніяк, які вже там у ката посиденьки. (Люто позіхає.)
Василина. Та хіба ж уже і якої часинки не здолаєш посидіти? Та виспишся ще. (Сміється.) А, леле!
Савка. От ти віри не ймеш, а я тобі правду кажу: оце упав би на колючки та зразу й заснув би!
Голос за коном: «Олено, Олено! Вийди мерщій, щось скажу-скажу-у!» Олена швидко зіскакує з місця, щось швидко шепче матері на вухо.
Василина (голосно). Спитайся в батька! Савка. А що там таке?
Василина (сміється). Та я вже не знаю, як і казати. Нашій дівці, бач, притьмом забажалося на колодку, так оце ждемо, щоб ти, старий, поблагословив дочку на дівування.
Савка (здивований). На колодку? Ось як піду я в хату та візьму батіг довгий, то так поблагословлю, що зразу де та й охота дінеться. Дурний якийсь .вигадав ті гулі проти ночі! Спати! (Зразу щось пригадавши.) О, бач, я був і забувся уже: тут ось така трапилась морока, що не знаю вже, яку й раду дамо їй!
Василина. Яка морока?
Савка (сідає). Одколи живемо ми на цьому подвір'ї, не було ще помітно, щоб тут водилося що-небудь, а тепер чи не доведеться посвячувати і двір, і хату.
Василина (прикидається здивованою). От нехай бог милує, хіба що?
Савка. Невідома його знає, що воно таке завелося в нас. Оце іду спати, то вже й боюся: вчора давило щось уночі.
Василина. Чи ти бачив таке! Як саме?
Савка. А ось як: цеї ночі душно мені стало в хаті, я встав, пішов у двір. Ляжу, думаю, на возі, там не так парко.
Василина. Ну, ну! Я чула, як ти виходив.
Савка. До воза — а на возі, бачу, лежить уже наша Оленка. Чого це ти тут умостилась? Кажу їй: іди краще в хату. Одіслав її в хату, а сам ліг на її місце. Задрімав. Аж чую, шамотить щось до воза; підійшло, давай кожуха розкривати. Розкрило кожуха, далі починає лапою шарудіти по виду, поводило по лобі, по губах, по бороді, налапало вуса та як не чкурне од воза, тільки бур'ян зашумів.
Василина (здивовано). Людина чи тварина яка?
Савка. Скидається ніби на людину.
Василина. Та що ж воно за потороча? Це чисте диво!
Савка. Та то ще не диво, а ось що диво: чорнобрива, вража потороча, ще й на козирку квітка! Тимоша, Бондаренкового парубка, знаєш? Капля в каплю до його схожий.
Василина сміється. Олена схоплюється, як вітер, тікає. Савка ловить її за руку.
Зажди трохи, дочко! Слухай, Олено, щоб мені отого казна-чого і в заводі не було! Чуєш? А то будеш ночувати в мене в коморі під замком. І сорому тобі немає! Тільки почала з печі злазити, вже парубків принаджуєш?
Олена (пручається в руках у батька, затуляється рукою). Одчепіться од мене з своїми парубками: вони мені потрібні дуже... Пустіть!
Савка. Отож зараз мені іди в хату та лягай спати. Так воно буде краще.
Олена (ідучи в хату). Завтра з хати увесь день нікуди не піду, ні їсти, ні пити не буду. (Пішла.)
Савка. Хай нам од того погіршає.
III
Василина. А я так гадаю: стала на порі — хай дівує, хай своє одгулює. Тільки ж того й свята заживеш, тільки й розкошів зазнаєш, що в тому дівуванні.
Савка. Коли ж вона у нас іще зовсім дитина; ти поглянь на неї: рученята як цівки; сама, як скрипка, а почне ще на вулицю ходити, то й зовсім знидіє. Почнеться оте вечірнє стояннячко та північне обніманнячко, а світовеє прощаннячко, то й зовсім задурить воно собі голову.
Василина. Дівчина, як теє пиво, почало шумувати — не борони: швидше вишумує.
Савка. Успіє ще! І нашумується, й награється... А ти краще тепер наглядай за нею, щоб із того запалу воно біди собі не набігало.
Василина. Пусте.
Савка. Воно ж ходить тепер як шалене, себе не почуває.
Василина. Вона у нас сумирна. Савка. Кажуть — тиха вода греблі рве. Василина. Ти казна-що говориш!
Савка. Отож дивися: що трапиться, обох із дому вижену — і дочку, і матір.
Чути з вулиці вигуки і співи.
V
Василина. І як же ті літа швидко минають. Іще мені самій теє дівування перед очима: не згляділась, як і дочка виросла.
Савка. Шкода вже нам молодіти, старенька моя!.. (Жартом обгортає жінку.)
Василина (сміється). Ось геть! Дивись, що вигадав, старе луб'я. (Пригортається до його.)
Савка. Тепер луб'я, а колись було й голуб'я. Пам'ятаєш оту калину, що на леваді?
Василина (трохи соромлячись). Та вже ж...
Савка. Не забула, що тоді казала мені?
Василина. Дурна була.
Савка (встає). Отож-бо то й є!..
Василина. Та сиди, тобі кажу! Що тобі станеться, як трохи не доспиш?
Савка. Сиди не сиди, одначе того, що минуло, не вернути. Ні-і, не так воно поминуло. (Зітхає.) (Наспівує стиха.)
(чується чиєсь ккашляння) Кахи!
Савка. Ось що нам сьогодні спати не дасть…
Василина. Стій, чи бува не до нашої. Ану, лишень, підемо подивимося…(виходять)
………………………………………………………………………………………………………………………...
Звучить української танцювальна мелодія. Кривий танок.
Інсценізація п’єси Григорія Квітки-Основ'яненка «Сватання на Гончарівці»
С т е ц ь к о. Та й патлата! (Смеется громко и, подошел к Уляне, вдруг перестает и, долго подумав, говорит). А що в вас варили?
У л я н а. (стоя на месте, не обращает на него внимания и печально отвечает). Нiчого!
С т е ц ь к о. (долго вспоминая). Ну!.. ну!.. а тепер... що?
У л я н а. Що?
С т е ц ь к о. Що?
У л я н а. Що?
С т е ц ь к о. Що?
У л я н а. Що? Нiчого.
С т е ц ь к о. Брешеш-бо, як нiчого! Батько казав, розпитай її обо всiм. А чорт її зна, об чiм її розпитувати! Я усе позабував.
У л я н а. Так пiди до батька та i розпитай, коли позабував єси!
С т е ц ь к о. Так вiн-бо добре казав, не iди, каже-говорить, вiд неї, поки обо всiм не домовишся.
У л я н а. Нi об чiм нам домовлятися.
С т е ц ь к о. Як нi об чiм, коли вже ти за мене iдеш?
У л я н а. Нi, голубчику, сього нiколи не буде.
С т е ц ь к о. А чом не буде?
У л я н а. Тим, що я за тебе не пiду.
С т е ц ь к о. А чом не пiдеш?
У л я н а. Тим, що не хочу.
С т е ц ь к о. Та чому не хочеш?
У л я н а. А не хочу — тим, що не хочу.
С т е ц ь к о. Ну, тепер твоя правда. А батько казав, що ти пiдеш.
У л я н а. Не пiду.
С т е ц ь к о. Ну, а батько казав: не потурай їй, поженихайся, та пiсеньки заспiвай, то вона i пiде. От я i заспiваю:
На курочцi пiр'ячко рябоє;
Любимося, серденько, обоє.
Диб, диб на село,
Кив, морг на нього.
Я не дiвка його.
Не пiду я за нього.
А що? чи хороша моя пiсня?
У л я н а. Така точнiсiнько, як ти, що нiчого i не второпаєш. Ось слухай, яку я тобi заспiваю. (Поет).
В мене думка не така,
Щоб пiшла я за Стецька.
Стецько стидкий!
Стецько бридкий!
Цур тобi, не в'яжися!
Пек тобi, вiдчепися!
Божевiльний!
А що, Стецю, чи хороша моя пiсенька?
С т е ц ь к о. (долго смотрит на нее молча, потом вдруг вскрикивает). Погана! Який тебе нечистий такої навчив? Як я її розслухав, так вона дуже погана! Зачим ти її спiваєш? Га?
У л я н а. Та я тобi i спiваю i кажу, що не люблю тебе i не пiду за тебе.
С т е ц ь к о. Так себто батько збрехав? Ну, ну! Ось тiльки скажи йому, що вiн бреше, то так по пицi ляпанця i дасть. (Вздохнув). Я вже пробував.
У л я н а. Так що ж? То батько твiй, а то я тобi кажу, що не хочу.
С т е ц ь к о. Не треба менi твого хотiння, пiдеш i без нього. Батько ще казав, щоб ти не дрочилась.
У л я н а. А чого менi дрочитись? Я не скотина, нехай бог милує! А щоб я пiшла за тебе, то навряд. Я ж кажу, що наше сватання ще вилами писане.
С т е ц ь к о. Ей!.. чи Прiсько, чи Домахо, чи як тебе. Послухай, та iди. Ось коли б ти вже була моя жiнка, та сказала б, що не хочеш за мене, так я б тобi пику побив, як менi батько часом б'є; а то ще тепер не можна. Батько казав, пiсля весiлля можна жiнку бити скiльки хоч, а тепер, не можна. Дарма! я i пiдожду. А поки ще ласкою просю: пiди за мене!
У л я н а. (в сторону). Що менi з дурнем товковати? Покинула б його, так мати лаятиме. Зостанусь та буду його пiддурювати.
ЯВЛЕНИЕ ПЯТОЕ
С т е ц ь к о. Оце ж увечерi і старостiв пришлемо. Чи присилать?
У л я н а. А як же? присилай, присилай. (В сторону). Побачиш, якого облизня пiньмають.
С т е ц ь к о. А пiч колупатимеш?
У л я н а. Як-то вже не колупатиму? Оттак усю поковиряю. (Дерет его по лицу пальцами).
С т е ц ь к о. (Оправляясь, хохочет). Бач, яка жартовлива! Але трохи баньок не виколупала. Зачим так робити?
У л я н а. Затим, що я тебе шаную (тихо), — як ту собаку рудую!
О л е к с i й. (в сторону, с огорчением). От тобi i правда на свiтi! Послухаю, що дальш буде.
С т е ц ь к о. Ну! Кажи ж ти менi: як ми оженимось, то що будемо робити? Га? кажи, кажи.
У л я н а. Ти знаєш, а я не знаю.
С т е ц ь к о. Пожалуй, я знаю, а ти чи знаєш?
У л я н а. Та не знаю. Ну тебе зовсiм.
С т е ц ь к о (смеясь). Еге! так я тобi усе розкажу: нiгде правди дiти. Мене батько навчив. Чи сказати? (Более смеется). Напечемо коржiв, зомнемо маку, та намiшаємо з медом, та й посiдаємо, та й їстимемо. I не мудро, скажеш? (Увидя у нее шелковый платок). А що то в тебе? Хустка? Чи не менi то?
У л я н а. Кому ж, як не тобi, мiй вороне чорнесенький! (Тихо). Твоїй пицi вона i пристала.
С т е ц ь к о. А ке сюди, я примiряю.
У л я н а. Та нехай же увечерi, сама тобi почеплю (тихо), що i у дверi не потовпишся.
С т е ц ь к о. Що то, мабуть, гарно з хусткою? Чи знаєш що? Я ще зроду не женився. То-то, десь, гарно жонатому; що усi ж то, усi, куди оком закинеш, усi женються. Будеш же менi головоньку мити i голубити?
У л я н а. Змию, змию (тихо), що тебе i чорт не пiзна. Цур вже йому! прожену його вiдсiля та й втечу додому. (Ему). А приголублю ось так: ось ходи сюди. (Протягивает к нему руки, а он, разнежась и охорашиваясь, хочет подойти к ней).
Інсценізація п’єси Михайла Старицького
«За двома зайцями»
Звучить мелодія пісні «В небе канареечка летает»
Голохвостий (зуз¬дрівши). А ось і во¬ни з кум¬панією. Ну, Го¬лох¬вос¬тий, дер¬жись!
Проня, Нас¬тя і На¬тал¬ка мля¬во ідуть і про¬ща¬ються з яки¬мсь ка¬ва¬ле¬ром.
Голохвостий. Як би ето підой¬ти пох¬ви¬соніще, щоб так зра¬зу ши¬ком і прой¬ня¬ти? (Про-бує кла¬ня¬тись). Ні, не так… (Об¬сми¬кує оде¬жу на собі).
Проня (наб¬ли¬жається; за нею под¬ру¬ги). Го¬лох¬вас¬тов, зда¬ється?
Голохвостий (підліта). Бонд¬жур! Моє сер¬це розпалилося,¬ мов щипсі, по¬ки я до¬жи¬дав мам¬зе¬лю!
Проня (манірно). Мер¬си, мусью! (До под¬руг). Та¬ки дожид¬ався: я на¬ро¬чи¬то про¬маніжи-ла.
Голохвостий. Ре¬ко¬мен¬дуй¬те ме¬не, по¬жа¬лус¬та, бариш¬ням! Хоч я і не знаю їх, но надєюсь, што ви не бу¬де¬те во¬дить ком¬панію лиш би з ким!
Проня. Ра¬зумєеться. Єто маї близькі при¬ятельки і сасіди.
Голохвостий. Ри¬ко¬мен¬ду¬юсь вам: Сви¬рид Пет¬ро¬вич Га¬ла¬хвастов.
Настя. Мені здається, що ми десь стріча¬лись.
Голохвостий. Ніча¬во нєту вди¬ви¬тельно¬го - міня знаєт увесь Київ чис¬то.
Наталка. Нев¬же?
Голохвостий. Ріши¬тельно. Міня вез¬де приніма¬ют как сва¬во, зна¬чить, без хви¬со¬на!
Проня. Там, вер¬но, кра¬са¬виць най¬шли по¬ря¬дош¬но.
Голохвостий. Што мне кра¬са? На¬ти¬рально, пер¬ве де¬ло ум і об¬хождєніє: делікатні хран-цюзькі маньори, штоб вий¬шов шик!
Проня. Ра¬зумєеться, не му¬жицькі: фе! Мо¬ве жар!
Наталка (до Насті). Який він гар¬ний!
Настя. Нічо¬го собі; тільки шту¬ко¬ва¬ний!
Наталка. А я вас сьогодні десь ба¬чи¬ла.
Голохвостий. Я чо¬ловік не очень ду¬же по¬си¬дя¬щий: лю¬б¬лю у пра¬ход¬ку з об¬ра¬зо¬ван¬ни-ми людьми хо¬дить. Но¬ги чо¬ло¬віку, ви¬ди¬те, для то¬го й да¬дені, штоб би¬ти ни¬ми зем¬лю; по-то¬му во¬ни і рос¬туть не з го¬ло¬ви…
Наталка (до Насті). Який він ро¬зум¬ний та гост¬рий як бри¬т¬ва!
Проня (до под¬руг). А я ж вам не ка¬за¬ла, що пер¬вий кавал¬ер!
Голохвостий. Не вгод¬но лі, ба¬ришні, по¬ку¬рить папироски¬?
Наталка. Што ви, я не ку¬ру!
Настя. І я ні; та чи прис¬та¬ло ж ба¬риш¬ням?
Голохвостий. Пер¬ва мо¬да!
Проня. А ви не знаєтьо? Дай¬те мінє! (За¬ку¬рює і закашл¬ю¬є¬ться).
Голохвостий. Мо¬жет, крепкі? Я, якш¬то доз¬во¬ли¬те, Про¬ню Про¬ко¬пов¬но, при¬не¬су вам на¬ти¬ральних дамських.
Проня. Мер¬си! То я ковт¬ну¬ла ка¬кось ди¬му…
Наталка і Нас¬тя. Та киньте па¬пи¬рос¬ку, а то ще закашл¬я¬єтесь.
Проня. Пус¬те! Я ще в пенціонє ку¬ри¬ла…
Голохвостий. Чим же мінє ба¬ри¬шень прек¬рас¬них поштув¬ати? Поз¬вольте ка¬нах¬ве¬ток! (Вий¬ма з ки¬шені у піджаці).
Настя (до На¬тал¬ки). Ач, який ввічли¬вий!
Наталка. Нас¬то¬ящий хрант.
Беруть кон¬фек¬ти.
Проня (бе¬ре манірно од¬ну). Мінє так со¬лод¬ке об¬рид¬ло! Ко¬жин¬но¬го дня у нас вдо¬ма ла-со¬щов етих раз¬них, хоч сви¬ней го¬дуй! Я ще больше люб¬лю пальци¬ни, на¬на¬си…
Голохвостий. Сю ми¬ну¬ту вид¬но у вас, Про¬ню Прокоповно¬, не прос¬тий, а об¬ра¬зо¬ван-ний вкус!
Настя (до На¬тал¬ки). Ку¬ди пак! До¬ма пи¬ро¬ги з ма¬ком та ва¬ре¬ни¬ки з ур¬дою [ ] тро¬щить, а тут - пальци¬ни.
Наталка. Це на нас кри¬ти¬ка.
Голохвостий. Только доз¬вольте, Про¬ню Про¬ко¬пов¬но, то я вам етой вся¬кой вся¬чи¬ни цєлий воз при¬та¬ра¬ба¬ню! Ме¬ня, знаєте, на Хре¬ща¬ти¬ку, дак еті все купці делікат¬ни¬ми ма-теріями - прос¬то на ру¬ках но¬сють. Бо я їм усєм дєнєг позич¬аю, і там пе¬ред на¬чалст¬вом звєсно - што, по¬то¬му у ме¬ня бу¬дош¬ник у стру¬не! Дак уже все во¬ни на¬па¬дом: бе¬ри сколь¬ки хо¬чеш, зна¬чить, етой по¬гані - пальцин, ка¬ву¬нов, раз¬них мон¬пасье, миг¬да¬лу… Я вже прос-то одп¬ро¬шу¬юсь, - што ку¬да мінє ето пе¬реєсти все, по¬то¬му лус¬нуть, пар¬дон, трес¬нуть - як раз плю¬нуть, так нєт-та¬ки - бе¬ри та бе¬ри! Как учеп¬лю¬ться, то й бе¬реш, да й роз¬даєш уже уся¬ким там раз¬ним, по¬то¬му што пу¬щай хоть на смєтник не викіда¬ють… Дак я вам цєлий воз…
Проня (обра¬же¬но). То¬го, што на смєтник ви¬ки¬да¬ють?
Голохвостий. Што ви, Про¬ню Про¬ко¬пов¬но? І у дум¬це не би¬ло! Як же, штоб я та¬кой мам¬зелі - і не¬пош¬ти¬тельство… Ну й гострі ж ви! Язи¬ка з ва¬ми, предс¬тав¬те собі, нуж¬но дер-жать, як у час¬те, на зам¬ку!
Проня. Ви так і понімай¬те!
Голохвостий. Ах, ах! Да я з сво¬ей сто¬ро¬ни при пол¬ном акор¬де, лиш би з ва¬шей сто¬ро-ни не бу¬ло ніка¬ко¬го мнєнія.
Проня. Дру¬гим, мо¬жеть, не¬об¬ра¬зо¬ван¬ним што вгод¬но з гу¬би плюнь, бо по¬нятія ніко¬то-ро¬го не імєють; а я в пен¬ці¬о¬нє все на¬уки проізош¬ла.
Голохвостий. Пар¬дон, єй-бо¬гу, пар¬дон! По¬то¬му у міня з язи¬ка, как з ко¬ле¬са в мли¬не, так што-не¬будь і ляп¬не!
Настя (до На¬тал¬ки). Ходім до¬до¬му, бо ця витрішку¬ва¬та чап¬ля по¬ча¬ла з своїм пенціоном, як ду¬рень з тор¬бою…
Наталка (до Насті). Це во¬на нам ви¬би¬ва очі!
Настя. Прин¬дя чор¬то¬ва! (До Проні). Доб¬раніч вам!
Наталка. Ходім уже!
Голохвостий. Што ж, ба¬ришні, так сей¬час до¬мой? Ха¬дьо¬м¬те у пра¬ход¬ку: при мєся¬це та¬кой шик!
Настя. Ні, спа¬сибі вам, ходіть здо¬рові самі вже!
Наталка (до Проні). Про¬щай¬те, нам не за¬ти¬няй¬те, а ми вам не мішаємо!
Проня. Не за¬да¬вай¬тесь на кру¬пу, бо в ре¬шеті дірка!
Наталка. Нічо¬го, ваш ка¬ва¬лер поз¬би¬рає… док¬лас¬ти вам во¬за!
Пішли.
Вихід VI
Проня й Го¬лох¬вос¬тий.
Проня (вслід). А дулі не ску¬шаєте? Ач, ко¬пи¬лять як гу¬би! З ме¬ня только хвор¬му бе-руть, а од них усєх гни¬ли¬ця¬ми так і тхньоть!
Голохвостий. Ну й лов¬ко ж ви їх одб¬ри¬ли! Ех, Про¬ню Про¬ко¬пов¬но, ро¬зумні ви, - без ми¬ла го¬ли¬те.
Проня. Як¬би мінє модніща пуб¬ли¬ка, то я б се¬бя по¬ка¬за¬ла! А то з кєм тут зай¬тись - не-об¬ра¬зо¬ванність од¬на! От только з ва¬ми і маєш при¬ят¬ность!
Голохвостий. На¬ти¬рально, ку¬ди їм усєм до вас? Всьо ра¬в¬но, што, примєром взять, - Му¬са¬тов і хран¬цюзька помад¬а.
Проня. Мер¬си.
Голохвостий. А в тіятрі лю¬би¬те?
Проня. Знаєте, ак¬ро¬ба¬ти за¬нятніщі мінє: такії кра¬сиві му¬щи¬ни. Я бу¬ло как пой¬ду, то так стріво¬жусь за них, што цєлу ноч не сплю!
Голохвостий. Так ви б у та¬ком ра¬зе гу¬лять ви¬хо¬ди¬ли, то я б мог хоч цєлую ноч тру-диться про¬ход¬кою!
Проня. Ноч¬чю? Што ви? Страш¬но, штоб, бу¬ва, ка¬кой ока¬зії не вий¬шло… ви му¬щи¬на, а я ба¬риш¬ня. Вот удньом так я люб¬лю гу¬лять у царсько¬му са¬ду з книж¬кою безпрем¬енно, бо так при¬ят¬но під ду¬бом ро¬ма¬на чи¬та¬ти.
Голохвостий. А ви які чи¬та¬ли?
Проня. «Єрус¬ла¬на На¬за¬ро¬ви¬ча», «Кро¬ва¬вую звєзду», «Чо¬р¬¬ний гроб»…
Голохвостий. Да, ето за¬нятні, но я вам ри¬ко¬мен¬дую адин ра¬ман… вот ра¬ман, так ра-ман… «Бит¬ва руських з кабард¬и¬н¬цями» - а-ах! Або - «Ма¬тильда - чилі хран¬цюзька гризет-ка», або теж «Без¬не¬вин¬на діви¬ця, чилі лю¬бов ухит¬риться». Антіресні, до¬ло¬жу вам! Не ви-дер¬жиш до¬чи¬та¬ти!
Проня. Ах, я такії люб¬лю ужасть как: штоб про та¬ку лю¬бов пи¬са¬лось, штоб як смо¬ла кипєла!
Голохвостий. Да, штоб аж во¬лос сма¬ли¬ла!
Проня. Ах, ето ужас¬но жорс¬то¬ко…
Голохвостий. Так только здай¬оться-ка¬жеться, а по¬том ду¬же прек¬рас¬но. От тольки, Про¬ню Про¬ко¬пов¬но, про лю¬бов би луч¬че са¬мим ра¬ма¬на за¬вить.
Проня. Ко¬неч¬но, за¬нятніще, єжелі особ¬ли¬во ка¬ва¬лер ду¬ш¬¬ка…
Голохвостий (каш¬ля¬нув). Про¬ню Про¬ко¬пов¬но! Доз¬во¬ль¬те спро¬сить, ка¬коє та¬коє ви обо мне по¬нятіє дер¬жи¬те?
Проня (манірно). Што ж ето ви до¬пи¬туєтесь? Мінє со¬ро¬м¬но¬… Я ба¬риш¬ня. (Набік). Ага! До¬че¬ка¬лась-та¬ки!
Голохвостий. Што ж, што ба¬риш¬ня, ето ніча¬во, ето чи¬с¬тиє пус¬тя¬ки!
Проня. Я і по¬нятія у цім ніко¬то¬ро¬го не імію…
Голохвостий. Єй-бо¬гу, не без¬по¬кой¬тесь!
Проня. Ви мінє та¬ко¬го жа¬ру уки¬даєте, што я прос¬то ша¬рєю… Хіба не знаєте, як без¬не-винній дівиці стид¬но…
Голохвостий. Ко¬ли без ето¬го ни¬как нельзя обой¬титься: все рав¬но прий¬дьоться…
Проня. Ах, не го¬воріть мінє про лю¬бов… А я до вас ужасть как… Только, будь лас¬ка, не го¬воріть, по¬жа¬лус¬та, про лю¬бов, по¬то¬му ето шкан¬даль…
Голохвостий. Што ви? Я, зна¬чить, про¬шу ва¬шу ру¬ку і се¬р¬це.
Проня. Мер¬си! Только тут ноч¬чю… при мєсяцє… так мінє мо¬то¬рош¬но цеє слу¬хать, аж серд¬це тьопається… Ви завт¬ра при¬ходьте до нас пред¬ло¬женіє дєлать…
Голохвостий (цілує ру¬ку). Я только бо¬юсь ро¬ди¬телів ва¬ших, а то б дав¬но зай¬шол…
Проня. Єжелі што я сог¬лас¬на, то вже не¬безп¬ре¬мен¬но…
Голохвостий. Ви мінє как во¬ди цілю¬щої на ра¬ни зли¬ли, моя зо¬зу¬леч¬ко. (Цілує).
Проня. Ах, не мо¬жу! Тікать нуж¬но! При¬ходьте ж завт¬ра бе¬зп¬ре¬мен¬но; я вас ад¬ри¬ка¬мен-дую, а ви і пред¬ло¬женіє зро¬бите…
Голохвостий. Прий¬ду, прий¬ду, моя ка¬нах¬ве¬точ¬ко!
Проня. Душ¬ка! (Цілує хут¬ко Го¬лох¬вос¬то¬го і біжить до хвіртки). Ла¬мур! (Вибіга).
Вихід VII
Голохвостий сам.
Голохвостий. Бон-бон! (Підска¬кує). Трам-та¬ра-ра, ура! На¬ша взя¬ла! Позд¬рав¬ляєм вас, Сви¬ри¬де Пет¬ро¬ви¬чу! Виграл¬и спра¬ву! Про¬ня, зна¬чить, тут. (По¬ка¬зує ку¬лак). Старі, пра¬в¬¬да, не спро¬тив¬ляться, по¬то¬му по¬ту¬ра¬ють доч¬ке у всьом. Тільки ж і гид¬ка! Ой гид¬ка! Да ще лізе цілу¬ва¬тись! На¬до будєть ку¬пить доб¬ро¬го ми¬ла, штоб за¬ми¬вать після неї гу¬би… Але за¬те ж все моє! От уд¬жиґну! Годі вам, Сви¬ри¬де Пет¬ро¬ви¬чу, те¬пер зай¬цем бу¬ти, - бу¬де, до¬вол¬но! Мож¬но бу¬дєть і са¬мо¬му зайців ло¬ви¬ти, а особ¬ли¬во куріп'ято¬чок… хр-р-р… Хап - і єсть! Хап - і єсть!
Інсценізація п'єси Івана Петровича Котляревського
«Наталка Полтавка»
(звучить мелодія «Вечір низенько»)
Наталка. Петре! Петре! Де ти тепер? Може, де скитаєшся в нужді і горі і проклинаєш свою долю; проклинаєш Наталку, що через неї утеряв пристанище; а може (плачет), забув, що я живу і на світі. Ти був бідним, любив мене - і за те потерпів і мусив мене оставити; я тебе любила і тепер люблю. Ми тепер рівня з тобою: і я стала така бідна, як і ти. Вернися до мого серця! Нехай глянуть очі мої на тебе іще раз і навіки закриються...
Я В Л Е Н И Е 2
Наталка и возный
В о з н ы й. Благоденственного і мирного пребиванія! (В сторону). Удобная оказія предстала зділати о собі предложеніє на самоті.
Н а т а л к а (кланяясь). Здорові були, добродію, пане возний!
В о з н ы й. "Добродію"! "Добродію"! Я хотів би, щоб ти звала мене - теє-то як його - не вишепом'янутим ім'ярек.
Н а т а л к а. Я вас зову так, як все село наше величає, шануючи ваше письменство і розум.
В о з н ы й. Не о сем, галочко, - теє-то як його - хлопочу я, но желаю із медових уст твоїх слишати умилительноє названіє, сообразноє моєму чувствію.
Н а т а л к а. Бог з вами, добродію! Що ви говорите! Я річі вашей в толк собі не возьму.
В о з н ы й. Лукавиш - теє-то як його - моя галочко! і добре все розумієш. Ну, коли так, я тобі коротенько скажу: я тебе люблю і женитись на тобі хочу.
Н а т а л к а. Гріх вам над бідною дівкою глумитися; чи я вам рівня? Ви пан, а я сирота; ви багатий, а я бідна; ви возний, а я простого роду; та й по всьому я вам не під пару.
В о з н ы й. Ізложенниї в отвітних річах твоїх резони суть - теє-то як його - для любові ничтожні.
Н а т а л к а. У вас єсть пословиця: "Знайся кінь з конем, а віл з волом"; шукайте собі, добродію, в городі панночки; чи там трохи єсть суддівен, писарівен і гарних попівен? Любую вибирайте... Ось підіть лиш в неділю або в празник по Полтаві, то побачите таких гарних, що і розказати не можна.
В о з н ы й. Бачив я многих - і ліпообразних, і багатих, но серце моє не імієть - теє-то як його - к ним поползновенія. Ти одна заложила ему позов на вічнії роки, і душа моя єжечасно волаєть тебе і послі нишпорной даже години.
Н а т а л к а. Воля ваша, добродію, а ви так з-письменна говорите, що я того і не зрозумію; та і не вірю, щоб так швидко і дуже залюбитись можна.
В о з н ы й. Не віриш? Так знай же, що я тебе давно уже - теє-то як його - полюбив, як тілько ви перейшли жити в нашеє село.
Н а т а л к а
Так, добродію, пане возний! Перестаньте жартовати надо мною, безпомощною сиротою. Моє все багатство єсть моє добре ім'я; через вас люди начнуть шептати про мене, а для дівки, коли об ній люди зашепчуть...
Я В Л Е Н И Е З
Наталка и возный. И после выборный, показавшись на сцену, поет.
Дід рудий, баба руда,
Батько рудий, мати руда,
Дядько рудий, тітка руда,
Брат рудий, сестра руда,
І я рудий, руду взяв,
Бо рудую сподобав.
По мере приближекия виборного, Наталка подходит к ведрам, берет их и уходит домой.
В о з н ы й. Чи се - теє-то як його - нова пісня, пане виборний?
В ы б о р н ы й. Та се, добродію (кланяется), не пісня, а нісенітниця. Я співаю іногді, що в голову лізе, - вибачайте, будьте ласкаві, я не добачив вас.
В о з н ы й. Нічого, нічого. Відкіль се так? Чи з гостей ідете - теє-то як його?..
В и б о р н ы й. Я іду із дому. Випроводжав гостя: до мене заїжджав засідатель наш, пан Щипавка; так. уже, знаєте, не без того, - випили по одній, по другій, по третій, холодцем та ковбасою закусили, та вишнівки з кварту укутали, та й, як то кажуть, і підкріпилися.
В о з н ы й. Я наміревал - теє-то як його - посітити нашу вдовствующую дякониху, но, побачивши тут Наталку (вздыхает), остановився побалакати з нею.
В ы б о р н ы й (лукаво). Наталку? А де ж (осматривается) вона?
В о з н ы й. Може, пішла додому.
В ы б о р н ы й. Золото - не дівка! Наградив бог Терпилиху дочкою. Кромі того, що красива, розумна, моторна і до всякого діла дотепна, - яке у неї добре серце, як вона поважає матір свою; шанує всіх старших себе; яка трудяща, яка рукодільниця; себе і матір свою на світі держить.
В о з н ы й. Нічого сказати - теє-то як його - хороша, хороша і уже в такім возрасті...
В ы б о р н ы й. Та й давно б час, так що ж? Сирота, та іще і бідна. Ніхто і не квапиться.
В о з н ы й. Однако ж я чув, що Наталці траплялись женихи, і восьма пристойнії,
В ы б о р н ы й. Що? Одказала? Добре зробила.
Так чом же ви не одружитеся? Уже ж, здається, пора. Хіба в ченці постригтись хочете? Чи ще, може, суджена на очі не нависла? Хіба хочете, щоб вам на весіллі сю пісню співали? Ось слухайте.
Звучить мелодія «ой під вишнею, під черешнею»(Виборный поет)
Ой під вишнею, під черешнею
Стояв старий з молодою, як із ягодою. (2)
І просилася, і молилася:
"Пусти мене, старий діду, на улицю погулять!" (2)
Петро и Микола.
П е т р о. А що, Миколо! яка чутка?
М и к о л а. Не успів нічого і спитати. Лихий приніс возного з виборним. Та тобі б треба притаїтись де-небудь. Наталка обіщала на час сюда вийти.
П е т р о. Як я удержусь не показатись, коли побачу свою милу?
М и к о л а. Я кликну тебе, коли треба буде.
Петро прячется
Я В Л Е Н И Е 10
Микола и Наталка.
Н а т а л к а (выходя поспешно). Що ти хотів сказати мені Миколо? Говори швидше, бо за мною зараз збігаються.
М и к о л а. Нічого. Я хотів спитати тебе, чи ти справді посватана за возного?
Н а т а л к а (печально). Посватана... Що ж робить, не можна більше сопротивлятися матері. Я і так скілько одвильовалася і всякий раз убивала її своїм одказом.
М и к о л а. Ну, що ж? Возний - не взяв його враг - завидний жених. Не бійсь, полюбиться, а може, і полюбивсь уже?
Н а т а л к а (с упреком). Миколо, Миколо! Не гріх тобі тепер надо мною сміятись! Чи можна мені полюбити возного або кого другого, коли я люблю одного Петра. О, коли б ти знав. його, пожалів би і мене, і його.
М и к о л а. Петра? (Поет).
Що за того Петруся
Била мене матуся.
Ой, лихо, не Петрусь,
Лице біле, чорний ус.
Н а т а л к а (заплакав). Що ти мені згадав! Ти роздираєш моє серце. О, я бідна! (Помолчав, указывает на реку). Бачиш Ворскло?.. Або там, або ні за ким.
М и к о л а (показывает в ту сторону, куда спрятался Петро). Бачиш ту сторону? Отже, і в Ворсклі не будеш, і журитись перестанеш.
Н а т а л к а. Ти, мені здається, побувавши довго в городі, ошалів і совсім не тим став, що був.
М и к о л а. Коли хочеш, то я так зроблю, що і ти не та будеш, що тепер.
Н а т а л к а. Ти чорт знаєть що верзеш, піду лучче додому. (Хочет уйти).
М и к о л а (удерживает). Пожди, одно слово вислухай, та й одв'яжись од мене.
Н а т а л к а. Говори ж - що такеє?
М и к о л а. Хочеш бачити Петра?
Н а т а л к а. Що ти? Перехрестись! Де б то він взявся?
М и к о л а. Він тут, та боїться показатись тобі, потому що ти посватана за возного.
Н а т а л к а. Чого ж йому боятись? Нам не гріх побачитись, я іще не вінчана... Та ти обманюєш!..
М и к о л а. Не обманюю - приглядайся! Петре, явись!
Наталка при появлении Петра вскрикивает: "Петро!" Петро вскрикивает: "Наталка!", оба стремятся друг к другу, обнимаются.
Немая сцена.
М и к о л а (поет),
Поблукавши, мій Петрусь
До мене оп'ять вернувсь.
Ой, лихо, не Петрусь,
Лице біле, чорний ус.
П е т р о. Наталко! В який час тебе я встрічаю!.. І для того тілько побачились, щоб навіки розлучитись.
Н а т а л к а. О Петре! Скілько сльоз вилила я за тобою. Я знаю тебе і затим не питаюся, чи іще ти любиш мене, а за себе - божусь...
М и к о л а (перебивает). Об любові поговорите другим разом, ліпшим часом; а тепер поговоріте, як з возним розв'язаться.
Н а т а л к а. Не довго з ним розв'язаться: не хочу, не піду, та й кінці в воду!
П е т р о. Чи добре так буде? Твоя мати...
Н а т а л к а (перебивает). Мати моя хотіла, щоб я за возного вийшла замуж затим, що тебе не було. А коли ти прийшов, то возний мусить одступитися.
П е т р о. Дай боже, щоб її природна доброта взяла верх над приманою багатого зятя.
Н а т а л к а. Петре! Любиш ти мене?
П е т р о. Ти все-таки не довіряєш? Люблю тебе більше, як самого себе.
Н а т а л к а. Дай же мені свою руку! (Взявши руки). Будь же бодрим і мені вірним, а я навік твоя.
М и к о л а. Ай Наталка! Ай Полтавка! От дівка, що і на краю пропасті не тілько не здригнулась, но і другого піддержує. (К Наталке). За се заспіваю тобі пісню про Ворскло, щоб ти не важилась його прославляти собою, воно і без тебе славне. (Поет).
П е т р о. Отже ідуть...
М и к о л а. Кріпись, Петре, і ти, Наталко!.. Наступає хмара, і буде великий грім.
Звучить українськаї народнаї мелодія
Я В Л Е Н И Е 11
Те же, возный, выборный и Терпилиха.
Т е р п и л и х а. Свят, свят, свят! Відкіль він взявся? Се мара!
П е т р о. Ні, се не мара, а се я - Петро, і тілом, і душею.
В о з н ы й (к виборному). Що се за Петро?
Н а т а л к а. А по такій причині: коли Петро мій вернувсь, то я не ваша, добродію.
В о з н ы й. Однако ж, вашеці проше, ви рушники подавали, сиріч - теє-то як його - ти одружилася зо мною.
Н а т а л к а. Далеко іще до того, щоб я з вами одружилася! Рушники нічого не значать.
В о з н ы й (к Терпилихе). Не прогнівайся, стара. Дочка твоя - теє-то як його - нарушаеть узаконенний порядок. А понеже рушники і шовковая хустка суть доказательства добровольного і непринужденного єя согласія бить моєю сожительницею, то в таковом припадкі станете пред суд, заплатите пеню і посидите на вежі.
Т е р п и л и х а. Зслизни, маро!
П е т р о. Утихомиртесь на час і вислухайте мене: що ми любились з Наталкою, про те і богу, і людям ізвісно; но щоб я Наталку одговорьовав іти замуж за пана возного, научав дочку не слухати матері і поселяв несогласіє в сім'ї - нехай мене бог накаже! Наталко, покорися своїй долі, послухай матері, полюби пана возного і забудь мене навіки! (Отворачивается й утирает слезы. Все показывают вид участия в горести Петра, даже и возный).
Т е р п и л и х а (в сторону). Добрий Петро! Серце моє против волі за його вступається!
В ы б о р н ы й. Що не говори, а мені жаль його.
П е т р о. Я ішов в Полтаву, но тепер піду так, щоб ніколи сюда не вертатись... Іще пару слов скажу Наталці. Наталко! Я через тебе оставив Полтаву і для тебе в дальніх сторонах трудився чотири годи; ми з тобою виросли і згодовалися вкупі у твоєї матері, ніхто не воспретить мені почитати тебе своєю сестрою. Що я нажив - все твоє: на, возьми! (Вынимает из-за пазухи завернутые в лубки деньги). Щоб пан возний ніколи не попрекнув тебе, що взяв бідну і на тебе іздержався. Прощай! Шануй матір нашу, люби свого судженого, а за мене одправ панахиду.
Н а т а л к а. Петре! Нещастя моє не таке, щоб грішми можна од його одкупитися: воно тут! (Показывает на сердце). Не треба мені грошей твоїх. Вони мені не поможуть. Но бідою нашою не потішаться вороги наші... І моїй жизні конець недалеко... (Склоняется на плечо Петру).
Т е р п и л и х а (подбегает и обнимает Петра). Петре!
Н а т а л к а (обнимая Петра, говорит матери). Мамо! Кого ми теряємо!
М и к о л а (виборному). А тобі як він здається?
В и б о р н ы й. Такого чоловіка, як Петро, я зроду не бачив!
В о з н ы й. Добрий Петре і бойкая Наталко! Приступіте до мене! (Берет их за руки, подводит к матери и говорит). Благослови дітей своїх щастям і здоров'ям. Я одказуюсь од Наталки і уступаю Петру во вічноє і потомственноє владініє з тим, щоб зробив її благополучною.
П е т р о и Н а т а л к а (когда возный говорит к зрителям, обнимают мать, а по окончании говорят). Мати наша рідная, благослови нас!
Т е р п и л и х а. Бог з'єднаєть вас чудом, нехай вас і благословить своєю благостію...
М и к о л а. От такові-то наші полтавці! Коли діло піде, щоб добро зробити, то один перед другим хватаються.
В ы б о р н ы й. Наталка - по всьому полтавка, Петро - полтавець, та й возний, здається, не з другой губернії.
П е т р о. Наталко! Тепер ми ніколи не розлучимося. Бог нам поміг перенести біди і напасті, він поможе нам вірною любовію і порядочною жизнію буть приміром для других і заслужить прозвшце добрих полтавців. Заспівай же, коли не забула, свою пісню, що я найбільше люблю.
Н а т а л к а. Коли кого любиш, того нічого не забудеш.
Звусить мелодія. Наталка співає пісню «Ой я дівчина Полтавка»
Ой я дівчина Полтавка,
А зовуть мене Наталка:
Дівка проста, не красива,
З добрим серцем, не спесива.
Коло мене хлопці в'ються
І за мене часто б'ються,
Но я люблю Петра дуже,
А до других мні байдуже.
Мої подруги пустують
І зо всякими жартують,
А я без Петра скучаю
І веселості не знаю.
Я з Петром моїм щаслива,
І весела, і жартлива,
Я Петра люблю душею,
Він один владієть нею.
Під мелодію пеісні «Про Україну» звучать слова ведучих
Слова ведучого.
Мій краю рідний, моя Батьківщино,
З стрічками в сонці зрошених полів,
З блакитним небом—зоряним, гостинним,
З піснями струнних трав, полів, лісів.
Моє життя цілком пусте без тебе,
Як та ріка, що вийшла з берегів.
Люблю блакитне неозоре небо
Над хлібним подихом заквітчаних полів.
Слова ведучої.
Закохуюсь в дівочість української землі,
у синє небо над горою, у степ безкрайній в далині,
у синє море і найчарівніші дитячії пісні
Бо мова – це єднання, це Вкраїна,
Це мати що дала життя.
Бо мова - це кохання, це родина,
Стокрила сила в небесах буття.
Звучить мелодія пісні «Мова єднання» у виконання Катерини Бужинської.
Виконується заключна танцювальна композиція
Немає коментарів:
Дописати коментар